Як сонце сходить і заходить, так і люди народжуються і відхоять у вічність. Тільки одні йдуть так, наче й не жили, потонувши в буденній сірій рутині і не знайшовши себе в житті. Інші, своє життя присвятили мистецтву і служать людям, зігріваючи їх душі своїм талантом. ДО таких людей належала і закарпатська артистка Клара Лабик.
Ужгородський журналіст Михайло Фединишинець так написав на своїй соціальній сторінці про цю чудову людину:
"СУМНО, ДУЖЕ СУМНО НА ДУШІ, що неждано відійшла у засвіти співачка Клара Лабик. Справді неждано! Бо, як сказала мені Йозефіна Денці (Jozefina Denci), минулої неділі виступала на фестивалі «Словенска веселіца» в Середньому. Печальна новина пронизала і серце письменника Володимира Фединишинця, котрий хвилин п’ять пригадував життєві епізоди, пов’язані з Кларікою. Я завжди казав батькові про фейсбучні лайки Клари Лабик під дописами, які стосувалися його творчості. Аби підбадьорити, аби дати поживу для роздумів, що завдяки інтернету світ кардинально змінився. Ще в юнацькі роки, коли починав усвідомлювати надзвичайну потужність народної пісні, я полюбив розлогий голос Клари Лабик, її срібний спів. До речі, працюючи у газеті «Фест», саме Клара Лабик першою розірвала ланцюжок серії моїх винятково чоловічих інтерв’ю-фестгалерей. Бог свідок, що після інтерв’ю з Кларою Лабик я кілька днів поспіль ходив на роботу по-особливому – з диктофоном у внутрішній кишені піджака, з якого лунали співанки у виконанні дивовижної Кларіки. Кілька колоритних цитат з інтерв’ю: - Дуже люблю співати по селах. Бо там звикли й до сліз розсмішити бодай таким: «Ей, у нас якщо Маря уп’є мало, то так співає – в сусіднє село чути». Люди наші прості, добрі, мирні, терпеливі – і тягнуть своє ярмо, тягнуть. Хоча стільки пережили! Якби ви знали як я люблю наших людей! Гори наші дуже люблю, полонини. Коли розкидані по горах копиці сіна і тоті наші хижі! Або коли з однієї гори на другу женуть отару овець – сама душа рветься співати! Чи коли жони сидять на лавицях у свято і говорять, говорять. - Мене мамка в житті спрямувала. Вона дуже гарно співала по-словацьки, бо народилася в словацькому селі Руніна. Коли вмерла моя мамка, не могла й наплакатися, бо нараз і Анночка починала плакати. Малій дитині то передавалося… Я закінчила Ужгородське музучилище в 1963 році й відразу мене взяли в Закарпатський хор. Хор – то моє життя: тут я вийшла заміж, народила Анночку, отримала звання, квартиру. Я без хору – як композитор без нот. Коли прийшла співати в хор, я брала приклад із таких прекрасних солістів, як Борис Єрьоменко, Терезія Бартфай, Магдалина Сєніна, Гізела Попович, Анна Гошовська, Віра Баганич, Іван Опаленик. Чудові то баси, тенори, альти, сопрано… - Я співаю закарпатські, словацькі, угорські народні пісні. Від кожної відомої артистки брала те, що припало до душі: в однієї вчилася, як виходити на сцену, в другої – як кланятися, в третьої – як поводити себе… Треба так жити, аби тебе згадали добрим словом. Я – греко-католичка, але в яку церкву не зайду, всюди молюся. Я би хотіла співати доти, доки мені Бог – святив би ся! – голос і сили дає. І доки я живу - буду співати. Лиш коли умру – не буду співати…"
Comments